рибне.

(Beirut - The Fish Inside Me)

Ти крапаєш собі очі беладонною  і твої зіниці розширюються; тепер ти дивишся на світ очима риби. Тепер тільки замовкни і ти сам – риба.

Риби мовчать. Їм не потрібно говорити, і не тому що, немає про що, просто вони все і так розуміють. Вони оперують іншими, глибинними поняттями, звертаються до суті речей і явищ, вистрибують з води, і, зловивши лускою шматок сонця, несуть те світло вниз, до інших.

Риби не плавають, вони літають. Для цього їм достатньо маленького міхурця з повітрям і трохи наполегливості. Вони звільняють себе від всього зайвого і непотрібного. Тільки люди роблять навпаки...

Риби бояться обіймів, бо їм надто гаряче; вони надто холодні, надто замкнені; ці риби належать собі, а не комусь іншому. Єдиною їхньою проблемою залишається довірливість – перший ліпший нездара спіймає рибу на гачок. Річ у тім, що мало хто знає, що з рибою робити, тому більшість нашого племені безславно  завершує свій шлях у чиємусь шлунку.

Риба бачить усе, і зазирнувши уважно в її очі, теж можна бачити все, і, навіть, більше. Але не всім це дозволено. Ми не заслуговуємо поваги цих чудових створінь, як і вони не заслуговують бути нашими покірними слугами.

Риби помирають у повітрі не від недостачі кисню, а від надміру. Риби не бувають черевоугодниками. Ті, які піддаються спокусі, живуть недовго, і це стосується не лише риб.

Риби всередині мене. Чомусь їх плутають з метеликами, але ж літають риби. Метелики плавають, а потім загортаються в кокон і обсипаються листям. Метелики в’януть. Риби ж можуть роками залишати кола у вашій душі, рівні рідні кола беж жодних циркулів, без жодних втручань.

Нам далеко до риб, бо ми їх не помічаємо, не вважаємо за рівних, дивимось на них згори вниз, задерши голову високо в небо. Рибам до нас ближче, вони теж уже присмерті.

Мій ніж хижо зблиснув, випускаючи моїх риб на волю.