дощове.
Я впав у це місто
швидше за дощ.
Впав і, вперше і
востаннє, вихлюпнувся за межі своєї склянки, свого буття, своєї невидимої і
незаплямованої репутації, своєї оболонки, свого материнського лона.
Я падав і кожного
разу в мене було відчуття повторюваності, безкінечності цього безглуздого циклу
мого кругообігу, адже я був парою, був льодом, був дощем, був снігом, був
бурулькою на даху он того будинку, був калюжею, в яку вилилося трохи бензину, і
я радісно виблискував на сонці, коли з мене пили горобці; я був кришталевим
уламком льоду, яким гралися діти аж поки я не розтанув, і свистів парою через
носик старого закіптюженого чайника, а потім допомагав відмити залишки каші з похідного казанка якоїсь
компанії; а ще пізніше я мав період спокою і тиші побувавши на вершині якоїсь гори; а потім тонув, і захлинався
водою, ще холоднішою за мене, коли був дном найбільшого айсберга.
Я розплющував очі
і щоразу рухався вгору чи вниз, або вітер гнав моїми хмарами на Схід, чи Захід,
чи я випадав дощем на Півночі, чи був градом на Півдні, хоч я не певен чи на
Півдні може падати град, але я був там. Мої хвилі розбивались об найстрімкіші
скелі, точили вибоїни у найміцніших каменях; зі мною боролися найвідважніші серфери,
і я приймав у своє нутро найвеличніші кораблі, а в моїх надрах плавали
найлютіші акули та найдрібніші одноклітинні істоти, роздивити яких я не мав
змоги, бо безперервно рухався, безперервно плинув, кипів, розгойдувався,
випаровувався, холонув і нагрівався; перетворювався та перетікав із посудини в
посудину із одного стану в інший. І все це з однією метою – бути.
Десь я таки
схибив на своєму шляху, бо зараз я всього лиш розталий брудний сніг, а по мені
топчеться все місто. Мої нутрощі вивертають, мої легені роздерті на клапті
гострими підборами випещених дам; мої нирки наповнені сигаретним димом та
вушною сіркою, а моє серце розбилось, як одне з тих вікон у закинутих будівлях,
у які хлопчаки із задоволенням жбурляють камінням, коли цього ніхто не бачить,
бо знають, що не будуть покарані.
Я впав у це місто
швидше за дощ, і за сніг, і за всіх людей; я був у цьому світі ще з другого дня
його створення. Це я охолодив хвилі киплячої лави; я створив сушу, з якою мене
тепер нещадно топтали і змішували ті, хто на 80% складався з мене і тих, інших,
вигаданих і брудних, наче нігті в покійника, частинок, до яких я не мав жодного
відношення.
Я впав у це
місто, і воно знищувало мене, не знаючи, що давно приречене.
Місто тануло, і я
танув. Я розтікався калюжами і струмками, проникав у каналізаційні стоки,
змушував іржавіти всі металеві частини і гнити всі дерев’яні. Я проникав під
шкіру людей, і вона зморщувалася та холонула від надмірної вологості. Мої
випари липким і непроглядним туманом оповили все довкола і кволі людські очі не
могли нічого розгледіти. Я мав знищити їх усіх.
Я засміявся і
прокинувся.
Моє падіння стало
фатальним. Тепер я був людиною…
Коментарі
Дописати коментар