мурашиний король

У сучасному світі, переповненому транспортом та засобами зв'язку, в кожного з нас є набагато більші можливості для знайомства на один день. Це і випадкові попутники, з якими ми починаємо бесіду від нудьги; і друзі друзів, яких ми раніше не знали; і навіть несподівані люди із кав’ярень, книгарень, барів чи просто з вулиці. Такі собі одноразові "паперові" люди, можливо, приємні на дотик, але після "використання" ми просто їх залишаємо там де й знайшли. Зазвичай, ці незнайомці видаються нам чудовими, тому ми записуємо їхні адреси, контакти та іншу інформацію для того щоб ніколи більше не зустрітися з ними. Ми роками можемо зберігати номер у телефонній книзі, щоб якось натрапити на нього і довго згадувати хто це, а потім вигукнути - ага, я зрозумів хто! Не знаю чому так відбувається, принаймні зі мною. Але припускаю, що у всьому винне людське сприйняття. Ми просто боїмося розчаруватися, коли познайомимося з кимось ближче. Або доля не дає нас другого ш...

Дорослішання це забування. Кінцевий етап дорослішання - забуття. Таким чином мозок очищає місце для нової, важливішої інформації, але для нашої цілісності ця здатність - непоправна втрата. Тому так важко лишатися дитиною, тому люди настільки змінюються - вони просто забувають якими були раніше. Завдяки технологіям ми можемо пригадувати більше, але, можливо, саме вони погіршують нашу пам'ять, бо постійно відволікають. А ми пам'ятаємо менше, коли не сфокусовані. Крихтні уламки минулого часом настільки незначні та неясні, що я не в змозі розшифрувати конкретний спогад чи запис, але все ще намагаюся скласти із них вітраж. Старі пісні викликають щемку ностальгію, але не дозволяють пригадати більше, а пригадати таки є що, бо все це не було намарно. Але в якому форматі не були б мої записи це лише відгомін минулої правди. В які тільки авантюри я не встрявав і дякувати небу, що зі мною нічого поганого не трапилося. Але що важливіше - дуже багато речей я робив вперше в жит...

Я настільки відданий словам, що кожного разу повертаюся до них і повертатимуся знову, хоча є стільки інших способів говорити про несказане. Але текст був першою мовою для мене. Щоразу коли це розумію, починаю плутатися, як невмілий павук у власній сітці. Скільки послань та одкровень не дійшло до мене, бо пляшки кинуті в море, рідко повертаються до власників. Хоча мої повертаються завжди, бо текст, написаний одного разу, не покидає тебе ніколи. Ти напишеш його ще раз, трохи пізніше, але рано чи пізно подумаєш про ті самі речі, що хвилювали тебе колись. Бо ми живемо у циклі. Бо ми завжди будемо повертатися до того, що нам близьке, можливо у різних формах, але безперечно і безальтернативно. Я вкотре намагаюся почати спочатку і виходить те саме. Нарешті розумію, що ми ходимо спіралями часу, приречені на вічність. Можливо, я переродився уже кількасот раз і вже говорив це, але скажу знову: - Ми вже ніколи не виростемо, крихітко, тільки постаріємо. Нас чекають невловимі зміни і зре...