мурашиний король

(Beirut - The Fish Inside Me) Ти крапаєш собі очі беладонною   і твої зіниці розширюються; тепер ти дивишся на світ очима риби. Тепер тільки замовкни і ти сам – риба. Риби мовчать. Їм не потрібно говорити, і не тому що, немає про що, просто вони все і так розуміють. Вони оперують іншими, глибинними поняттями, звертаються до суті речей і явищ, вистрибують з води, і, зловивши лускою шматок сонця, несуть те світло вниз, до інших. Риби не плавають, вони літають. Для цього їм достатньо маленького міхурця з повітрям і трохи наполегливості. Вони звільняють себе від всього зайвого і непотрібного. Тільки люди роблять навпаки... Риби бояться обіймів, бо їм надто гаряче; вони надто холодні, надто замкнені; ці риби належать собі, а не комусь іншому. Єдиною їхньою проблемою залишається довірливість – перший ліпший нездара спіймає рибу на гачок. Річ у тім, що мало хто знає, що з рибою робити, тому більшість нашого племені безславно   завершує свій шлях у чиємусь шлунку. Ри...

мені 20. лол щоб не матюкатись і підводити підсумки : "І стільки всього не сталося, що більше й не станеться." я виріс, трішечки так виріс. але чим більше ростеш, тим швидше потрібно бігати. я ж ледь пересуваюсь, ледь змахую ще відсутніми крилами. ненавиджу нові знайомства, бо кожного разу когось бракує вперше. а потім це продовжується і з часом посилюється... врешті бракує лише себе. я маю покласти цьому край. кожного дня складати по шматочку з цього бісового пазло-життя. хай йому грець. і зменшити витрати можливостей. і збільшити свої можливості, свій внутрішній ресурс. годинники завести; списків дотриматись; швартові віддати; я не здамся без бою.

(SUNSAY - Вiдчувай) Я впав у це місто швидше за дощ. Впав і, вперше і востаннє, вихлюпнувся за межі своєї склянки, свого буття, своєї невидимої і незаплямованої репутації, своєї оболонки, свого материнського лона. Я падав і кожного разу в мене було відчуття повторюваності, безкінечності цього безглуздого циклу мого кругообігу, адже я був парою, був льодом, був дощем, був снігом, був бурулькою на даху он того будинку, був калюжею, в яку вилилося трохи бензину, і я радісно виблискував на сонці, коли з мене пили горобці; я був кришталевим уламком льоду, яким гралися діти аж поки я не розтанув, і свистів парою через носик старого закіптюженого чайника, а потім допомагав відмити   залишки каші з похідного казанка якоїсь компанії; а ще пізніше я мав період спокою і тиші побувавши на вершині   якоїсь гори; а потім тонув, і захлинався водою, ще холоднішою за мене, коли був дном найбільшого айсберга. Я розплющував очі і щоразу рухався вгору чи вниз, або вітер гнав моїми...