вокзальне.

Потяг це величезна колиска, сповнена сну. Сповнена того стрімкого гамору, який сповиває тебе і присипляє швидше за десяток транквілізаторів.

Ти ще не встигаєш дихнути вагонного повітря, а воно вже проникає тягучим ефіром в твою кров і сповільнює всі процеси, заморожує здатність думати, здатність сприймати будь-яку реальність. Ця сонливість оберігає тебе, мов материнська рука, вона не дає тобі отямитись, не дає підготуватись до жодної із небезпек, які зачаїть у собі кожне наступне місто. Водночас ці короткі імпульси, ці провали у невідомість, коли ти вже починаєш падати, але вчасно відчуваєш сигнали мозку і прокидаєшся, ловлячи своє тіло на півдорозі , зупиняєш своє падіння, перевівши його в картинний жест, обігравши ситуацію так, ніби це мало статись, стають твоїми вірними супутниками. Але це вже кінець твоєї подорожі. Останні знак "СТОП" на польовій дорозі, останній шлагбаум перед проваллям, фініш, фініта ля комедія.

Почалось з того, що отямившись від холоду, ти спостерігаєш за неспокійною вервечкою людей, завдовжки з поїзд, яка хвилями переміщається і перемішується взад і вперед, виглядаючи теплу змію, що в своєму нутрі забере їх геть.

А далі ти  збайдужілий поводишся так, наче нічого і не сталось. Твої короткі переїзди стали настільки звичною штукою, незважаючи на те, що відбуваються настільки рідко, що ти просто зариваєшся з головою в книжку, не забуваючи при тому нашорошити вуха, замасковані навушниками.

А потім тільки вмостишся зручніше і  виходиш на вокзал, де галасливі і темні, від багажу їхнього кисню, бігають людські еритроцити, не звертаючи на тебе жодної уваги.

Пізніше ти втрапляєш нарешті у той будинок із Шульцової прози.

Будинок, якщо не з привидами, то химерніший за будинок з химерами.

Будинок, що розжовує тебе і випльовує, як вишневу кісточку вже за кілька днів. Ти не встигаєш відчинити вікно, щоб провітрити кімнату, а твоїх сусідів вже немає. Вони вже виїхали, а на їхнє місце вселяється новообрана жертва.

Підлога зрадливими хвилями здіймається під тобою, а стіни, сяючи зсередини холодними барвами райдуги, скидають їх зміїною шкірою.

Скреготи і шурхіт не змовкають тут усю ніч, а часто і весь день.

Але ця атмосфера поглинає тебе цілком, і знову манить до себе.

А потім ти і всі будинки, дороги , колії, міста  і люди змішують в одну снігову кучугуру, в блендері життя.

І я повертаюсь назад, щоб потім робити ті,такі потрібні, два кроки вперед, сподіваючись що не вбік, не вниз, чи не по колу. Хоча, яка тобі різниця, коли тебе вже вимело випадковим протягом з вікна і ти парою підіймаєшся в небо, щоб бути дощем для усіх злиденних?

Не повертатись занадто часто, щоб занадто часто не йти.

Так чесно. Так чисто. Так.

Прокидаєшся в своєму ліжку з легкою невпевненістю, чи справді це був не сон. Ні.

Отже завтра буде сон.