від прочитаного.

Вислизаєш по мокрій, від розлитого на ній літнього сонця, бруківці. Оглядаєшся на зимове небо і, примруживши очі, швидше забігаєш в тінь, щоб врешті мати змогу бачити. Робиш ногами хиткі рухи в проміжку між небом і землею, а підталий лід норовить викинути тебе прямо в хмари, але земля виявляється цупкішою і тягне тебе в свої обійми. Але ти втримуєшся, і, вкотре проявивши той героїзм своєї рівноваги, біжиш далі, стрибаючи гірським, або й просто бараном, поміж людських і металічних звірів та сонячних калюж, які бризкають тобі в очі з кожної шиби.

На короткий час губишся в лісі, що виріс посеред площі за кілька годин з приходом продавців, які намагаються за будь-яку ціну продати свої, сповиті, мов немовлята, ялинки, або й просто штучних покручів, що спалахнуть від першої ж бризки шампанського.

Зненацька вдивляєшся в усі обличчя і бачиш їх неймовірно виразно, але вибираєшся з уже людського лісу і майже біжиш далі, хоча тобі немає куди квапитись.

Але поки твій організм прагне до якоїсь ще невідомої мети, ти відчуваєш силу в кожному клаптику свого тіла. Тому збільшуєш швидкість, ледве встигаючи вклинюватись між нетривкими станами нерівноваги, рівноваги і сонця.

Зрештою, літнє сонце замерзає на блакитному холоді неба і падає, розбившись на друзки, до твоїх ніг, а ти втоптуєш його у сніг, який ще не встигли розтягнути до своїх холодильників, всі охочі. Адже мати холодильник, а в ньому морозильну камеру повну снігу, в такі теплі зими просто життєво необхідно.

Але перед цим необхідно викинути весь мотлох. Мене чомусь завжди дивувала важливість для людей прибирання свого захаращеного помешкання, при цьому повністю ігноруючи свої перемішані наче тісто в тісті думки.

Поруч мчить автобус із зеленими вікнами, і смарагдові вогники блимають по снігу, роблячи його казковішим за всі гірлянди планети. І чим коротші такі моменти, тим чарівніші вони в своїй неповторності і непокірності.

І коли ти стоїш в черзі і дивишся на дівчину з чорним і трохи масним волоссям, то розумієш, що тобі подобається саме це волосся і саме це світле нутро каптура на темно-коричневій куртці. Ти усвідомлюєш, що розчаруєшся, як тільки вона обернеться. Але ти помиляєшся і це стається ще швидше – коли чуєш її голос. І твій шлях продовжується поміж оскаженілих купців, та просто розпашілих людей, що штурмують вулиці, адже їм просто нічим себе зайняти у вихідний день і вони вдаютьсь до вдавань.

Вчора вичитавши одну річ приймаєш її близько до серця. Заткнувши навушниками вуха - втрачаєш один з каналів зв’язку з оточенням, із середовищем, в якому перебуваєш. А це небезпечно, як мінімум, хоч і комфортно.  Але підслуховуючи просто уривки, випадкові фрагменти, можна складати з них настільки химерні в своїй жахливості пазли, що ніщо з цим не зрівняється.

В знахабнілому від тисняви і людей автобусі, ти пробираєшся до вікна, де втомлено завмираєш, роздивляючись всі ті краєвиди мап, що їх мороз розмістив на склі впродовж кількох хвилин спокою, і які зараз гарячково танули в тій пекельній спеці переповнення.

Потрапивши на волю, ти лаєш того криворукого ювеліра, що вимостив дорогу битим слизьким склом, яке мало кришталевою завісою відділяти від нас місяць, що справно сходить кожного разу, гублячи по шматочку своєї  небесної значущості. І як би швидко ти не наздоганяв свою тінь, яка ховається від тебе поза тими місячними доріжками, від неї все одно не втечеш.

За спиною присмеркового, чи вже нічного міста затихає піротехнічна стрілянина, відносячи з собою в прохолоду згаслі вогники і чиїсь загублені рукавиці.  Саркастично посміхаючись,  продовжуєш свій квапливо-неуважний рух .

Так і не розумієш, чому небо синє, а трава зелена.

Але із задоволення впадеш в одному з вибраних напрямів.

Натомість зусібіч тебе оточує вода, яка то сиплеться дрібним дощем,  то розпливається під ногами і розпирає якоюсь незвичною вологістю з середини. І тоді просто віддавшись течії ти пливеш в гавань свого ліжка, де розриваєшся тисячею звуків, але цього ти вже не чуєш, бо тебе поглинає сон.