на іншому березі
Так і хочеться написати :
21
ПОТРАЧЕНО
але я збрешу
Привіт. Я Водолій, мені 21.
Або: Я Водолій, народжений у рік Півня.
Або: я Водолій зачатий у сузір'ї Лева, у 7551 році від створення світу за візантійською чи 5754 за єврейською традицією.
І які б світила не осявали мій шлях, морок був непроглядний і тільки рідкісні спалахи свідомості дозволяли побачити стіни своєї пастки. А стіни ті, хоч і обдерті та жахливі, видавалися золотою кліткою райського птаха, бо ким мені бути, як не райським півнем у золоченій клітці? Адже стіни то свої, рідні. І жодна гола правда не зможе їх замінити.
Життя проходить під девізом - усе забути. Добре, що є безліч способів, та й сяйво повного місяця дозволяє викликати прихід фантазій, що поволі витіснять реальне життя.
Хоча що є реальність, як не чергова суб'єктивна фікція? Ілюзія, про яку вперто розповідають всі, хто хоч трішки просвітився. В тому числі і я.
Але я не просвітлювався. Я падав у темряву.
А дні минали і більше того я сам молив їх пришвидшити свій плин. Не міг дочекатись тих подій, які принесуть мені радість, щоправда левова частка моїх розмов відбувалася тільки в моїй голові. Принаймні я зміг дивитися іншим в очі і не відводити погляд. Так я став левом.
Пізніше я почав працювати, але виконувати настільки мізерну роботу, що сам зменшився до мініатюрних розмірів, щоб у пропорціях виходило, що роблю більше. Так я став мурахою.
Коли мене розчавили, то я ще рухав вусиками, а з часом мій панцир заповнився сполучною тканиною і знову затвердів. Єдине, що мені не вдавалося це плавати. Так я був мурахою, під знаком Водолія, яка боялась води, бо вода була мені незнайомою.
Потім я літав у сні і ріс. Їхав у животах поїздів і ріс.
Сидів у заперті і був мовчазною птахою, яка хоче співати, та не має права. Інакше її виженуть із клітки, а це рівнозначно вигнанню із раю, це рівносильно смерті. Потім я пішов.
Пізніше я став любити ще більше, тому припинив ліпити її і почав ліпити себе. Принаймні я кажу про це, тому я більше не звір. А всі не-звірі мають право на питання, та не всі можуть зрозуміти, що прийшла відповідь. І я мовчки питався:
Хто я насправді такий?
Повітря шумно проникає крізь мої ніздрі, змушує їх роздиматися, наче від гніву, або задоволення, а потім потрапляє через гортань і трахею прямісінько в бронхи і легені, а вже там змішується в ретортах альвеол з кров'ю. Молекули кисню розносять організмом, спалюючи його і одночасно змушують локомотив мого тіла мчати вперед, чи хоча б мріяти про цей рух.
Хто запалив і хто загасить це полум'я?
Скільки часу мені відведено?
Чому знаки, що супроводжують мене, мене ж покинули, або чому я не прислухаюсь до тих знаків, що мене оточують?
Або кому вірити?
Та сьогодні я більше не питатиму.
Не тому, що час не на моєму боці, а тому що ти на моєму. Хоч і на іншому березі.
І я розберу свою клітку на гнучкі прутики, щоб збудувати той місток, що витримає нас. Так я припиню запитувати і почну жити.
21
ПОТРАЧЕНО
але я збрешу
Привіт. Я Водолій, мені 21.
Або: Я Водолій, народжений у рік Півня.
Або: я Водолій зачатий у сузір'ї Лева, у 7551 році від створення світу за візантійською чи 5754 за єврейською традицією.
І які б світила не осявали мій шлях, морок був непроглядний і тільки рідкісні спалахи свідомості дозволяли побачити стіни своєї пастки. А стіни ті, хоч і обдерті та жахливі, видавалися золотою кліткою райського птаха, бо ким мені бути, як не райським півнем у золоченій клітці? Адже стіни то свої, рідні. І жодна гола правда не зможе їх замінити.
Життя проходить під девізом - усе забути. Добре, що є безліч способів, та й сяйво повного місяця дозволяє викликати прихід фантазій, що поволі витіснять реальне життя.
Хоча що є реальність, як не чергова суб'єктивна фікція? Ілюзія, про яку вперто розповідають всі, хто хоч трішки просвітився. В тому числі і я.
Але я не просвітлювався. Я падав у темряву.
А дні минали і більше того я сам молив їх пришвидшити свій плин. Не міг дочекатись тих подій, які принесуть мені радість, щоправда левова частка моїх розмов відбувалася тільки в моїй голові. Принаймні я зміг дивитися іншим в очі і не відводити погляд. Так я став левом.
Пізніше я почав працювати, але виконувати настільки мізерну роботу, що сам зменшився до мініатюрних розмірів, щоб у пропорціях виходило, що роблю більше. Так я став мурахою.
Коли мене розчавили, то я ще рухав вусиками, а з часом мій панцир заповнився сполучною тканиною і знову затвердів. Єдине, що мені не вдавалося це плавати. Так я був мурахою, під знаком Водолія, яка боялась води, бо вода була мені незнайомою.
Потім я літав у сні і ріс. Їхав у животах поїздів і ріс.
Сидів у заперті і був мовчазною птахою, яка хоче співати, та не має права. Інакше її виженуть із клітки, а це рівнозначно вигнанню із раю, це рівносильно смерті. Потім я пішов.
Пізніше я став любити ще більше, тому припинив ліпити її і почав ліпити себе. Принаймні я кажу про це, тому я більше не звір. А всі не-звірі мають право на питання, та не всі можуть зрозуміти, що прийшла відповідь. І я мовчки питався:
Хто я насправді такий?
Повітря шумно проникає крізь мої ніздрі, змушує їх роздиматися, наче від гніву, або задоволення, а потім потрапляє через гортань і трахею прямісінько в бронхи і легені, а вже там змішується в ретортах альвеол з кров'ю. Молекули кисню розносять організмом, спалюючи його і одночасно змушують локомотив мого тіла мчати вперед, чи хоча б мріяти про цей рух.
Хто запалив і хто загасить це полум'я?
Скільки часу мені відведено?
Чому знаки, що супроводжують мене, мене ж покинули, або чому я не прислухаюсь до тих знаків, що мене оточують?
Або кому вірити?
Та сьогодні я більше не питатиму.
Не тому, що час не на моєму боці, а тому що ти на моєму. Хоч і на іншому березі.
І я розберу свою клітку на гнучкі прутики, щоб збудувати той місток, що витримає нас. Так я припиню запитувати і почну жити.
Коментарі
Дописати коментар