Публікації

рух

-
Поки ти молодий, то ростеш куди вітер віє, а твій стовбур достатньо гнучкий аби не зламатися. Можливо надто сильна негода просто вирве тебе з коренем і на цьому все закінчиться. Але поступово досвід дозволяє краще пристосуватися до зовнішніх умов і ти починаєш шалено пнутися вгору та водночас відрощувати масивне коріння. Ти ще не знаєш, що це твої кайдани і ти тепер належатимеш своєму місцю до скону. Зате вітер не такий страшний - тільки блискавиця або інші люди можуть тебе пошкодити. Осінь закінчується, а вночі ти бачиш тільки мандрівки, які ще пахнуть пилюкою і літом. Ти витрушуєш із кишень жарини спогадів і намагаєшся чи то роздмухати з них вогонь, чи то обережно зсипати їх назад так, щоб не розвіяло вітром. Та це не рятує тебе ні від страху, ні від всього іншого, а що є страх, як не все що ховається за межею зони комфорту? Колись здавалося що зона комфорту це така затишна бульбашка, що оточує тебе та не дає розбитися об скелі реальності. Але насправді ти амеба - примітивний та безз...
1 коментар
Докладніше

ти-ша

-
Кожному треба виговоритися. Тому хтось не замовкає ніколи, декого прориває під тиском слів, а дехто мовчить до скону, а потім завиває привидом на горищі, бо так і не встиг. Просто говорити до когось або до чогось недостатньо. Саме тому більшість і не може вимовити все що хотіли, бо вони ще не осягнули необхідних умов успішного виконання цього обов'язку перед життям. Спершу слід знайти правильну людину. Втомлені тривалим пошуком люди намагаються виговоритися першому стрічному. І це іноді працює. Глобальна мережа відкрила перед нами можливість розмови із цілим світом, тобто із порожнечею, яка поглинає нас всіх. Ми докладаємо все більше зусиль, щоб дати їй все більше інформації, щоб таки підтвердити своє існування, але діалогу не виходить. І це теж іноді працює. Однак мені до болю необхідна правильна людина, але я не маю що їй сказати, навіть якщо давно знайшов її. Десь там я розумію, що насправді щоб виговоритися потрібно спершу вислухати. А далі промовчати... ... ... ... Але я так н...
Дописати коментар
Докладніше

tran[s]cripts

-
У сучасному світі, переповненому транспортом та засобами зв'язку, в кожного з нас є набагато більші можливості для знайомства на один день. Це і випадкові попутники, з якими ми починаємо бесіду від нудьги; і друзі друзів, яких ми раніше не знали; і навіть несподівані люди із кав’ярень, книгарень, барів чи просто з вулиці. Такі собі одноразові "паперові" люди, можливо, приємні на дотик, але після "використання" ми просто їх залишаємо там де й знайшли. Зазвичай, ці незнайомці видаються нам чудовими, тому ми записуємо їхні адреси, контакти та іншу інформацію для того щоб ніколи більше не зустрітися з ними. Ми роками можемо зберігати номер у телефонній книзі, щоб якось натрапити на нього і довго згадувати хто це, а потім вигукнути - ага, я зрозумів хто! Не знаю чому так відбувається, принаймні зі мною. Але припускаю, що у всьому винне людське сприйняття. Ми просто боїмося розчаруватися, коли познайомимося з кимось ближче. Або доля не дає нас другого ш...
Докладніше

[де]фрагментація

-
Дорослішання це забування. Кінцевий етап дорослішання - забуття. Таким чином мозок очищає місце для нової, важливішої інформації, але для нашої цілісності ця здатність - непоправна втрата. Тому так важко лишатися дитиною, тому люди настільки змінюються - вони просто забувають якими були раніше. Завдяки технологіям ми можемо пригадувати більше, але, можливо, саме вони погіршують нашу пам'ять, бо постійно відволікають. А ми пам'ятаємо менше, коли не сфокусовані. Крихтні уламки минулого часом настільки незначні та неясні, що я не в змозі розшифрувати конкретний спогад чи запис, але все ще намагаюся скласти із них вітраж. Старі пісні викликають щемку ностальгію, але не дозволяють пригадати більше, а пригадати таки є що, бо все це не було намарно. Але в якому форматі не були б мої записи це лише відгомін минулої правди. В які тільки авантюри я не встрявав і дякувати небу, що зі мною нічого поганого не трапилося. Але що важливіше - дуже багато речей я робив вперше в жит...
Докладніше

repeat until

-
Я настільки відданий словам, що кожного разу повертаюся до них і повертатимуся знову, хоча є стільки інших способів говорити про несказане. Але текст був першою мовою для мене. Щоразу коли це розумію, починаю плутатися, як невмілий павук у власній сітці. Скільки послань та одкровень не дійшло до мене, бо пляшки кинуті в море, рідко повертаються до власників. Хоча мої повертаються завжди, бо текст, написаний одного разу, не покидає тебе ніколи. Ти напишеш його ще раз, трохи пізніше, але рано чи пізно подумаєш про ті самі речі, що хвилювали тебе колись. Бо ми живемо у циклі. Бо ми завжди будемо повертатися до того, що нам близьке, можливо у різних формах, але безперечно і безальтернативно. Я вкотре намагаюся почати спочатку і виходить те саме. Нарешті розумію, що ми ходимо спіралями часу, приречені на вічність. Можливо, я переродився уже кількасот раз і вже говорив це, але скажу знову: - Ми вже ніколи не виростемо, крихітко, тільки постаріємо. Нас чекають невловимі зміни і зре...
Докладніше

самоконтроль

-
Я вже починаю миритися із тим, що нічого ніколи не вийде так, як того хочеться. Середина місяця, плани зовсім не виконуються, а прогрес виходить в тих місцях, в яких не очікувався. Хоч бери і складай дуже кепські плани, щоб вони стопроцентно не втілилися в реальність. Зараз дуже важливо взяти себе в руки, оскільки вихід із зони комфорту був досить сильним і зараз маятник різко хитнеться в інший бік і мене закине в ту саму зону дуже глибоко. Щоправда читаю, що люди відкладають свої цілі, або й залишають справу на півдорозі, щоб потім продовжити. Тобто паузи, навіть невизначені потрібні. Суцільні скигління про те, що нічого не встигаю. Тут і справді варто задуматися. і можливо змінити точку зору.
Дописати коментар
Докладніше

нічне

-
Чи не помилявся той, хто заявив, що кожен має право на помилку? І наче людина має право на слабкість, чи вірніше може бути слабкою. Або слабкою до якихось певних речей, тобто піддатлива до спокуси. Та чи справді має? Відчуваючи огиду до стількох аспектів свого життя, а особливо до інших людей і того, що вони з собою роблять. Уникаючи дії, відповідальності, праці, завжди залишаючись осторонь. Чекаючи вихідних, вечора, сподіваючись на відпочинок, не слід скаржитися, що життя минає так швидко. І попри всю показну нетерпимість і скарги, до останнього подиху чіплятися за таке остогидле, таке одноманітне і таке неймовірне життя. І скільки красивих речей тобі дано, а все штучне. А скільки можливостей тобі дано, а все боїшся використати. Як не втонути у морі абсурду, як збалансувати на тонкій линві реальності, яка повільно розхитується над прірвою ірреального? Чи є у мене шанс сказати хоч щось нове, чи здійсниться хоч щось значуще поки не згасну? Дай мені сили не боятися, дай сили бути...
Дописати коментар
Докладніше