(й)де.рева.(ти).

Вам доводилось різати дрова? Дворучною пилою, коли ти працюєш з кимось в парі  і ви на певний момент стаєте тим злагодженими механізмом, і рухаєтесь синхронно, бо інакше робота постійно  зупиняється, щоб через кілька секунд продовжитись, але розгубивши трохи запалу.

То стоїш ти на вулиці. І вже майже весна, але фігурально виражаючись «їбаше сніг». І тобі холодно і в тебе дубіють пальці і тобі, навіть, по особливому добре, бо пиляєте ви саме дуб, причому дуб той, навіть, в сухому(мертвому) вигляді має на своїй пам’яті (якщо можна таке про дерево) більше ніж ти за своє існування.

І проходить кілька хвилин, а сніг все летить тобі в обличчя, а пилка випльовує шматочки деревної стружки після кожного поруху взад-вперед. І ти починаєш відчувати дихання цього механізму,звуки дерева, ти розумієш,що з кожним порухом пилки воно в агонії промовляє тобі «Жак Деррида».(воно бачте і присмерті про філософію). І поки ти задаєшся питанням, хто це такий, уже чуєш інше.  «Рокфеллер. Рокфеллер»,повторює тобі дерево, продовжуючи при цьому видавати звуки «вжик - вжик», які  ти сприймаєш,як «туди-сюди». А ось пила натрапляє на сучок, який стримить збоку і враз до оркестру хриплих звуків,яких ти нараховуєш уже біля десятка додається таке дитяче «цвірінь – цвірінь», яке згодом передвоюється у ще щось, але ти забув,що для тебе значило це слово. Ти забув,що значило воно для дерева. І оцей шум все наростає. І варто тобі лишень згадати щось, як воно миттю додається до загального галасу, і ти розумієш,що в дереві живе цілий натовп людей, чи духів, чи когось іще, і всі вони тобі гукають,кожен щось своє.

А ти не маєш піддаватись, ти маєш пиляти, інакше вони тебе затопчуть. І ти пиляєш, а вони кричать. Пиляєш, а вони гукають тобі. І пилка поволі вгризається в глиб,спльовуючи все більше стружки. І не розумієш, коли зупиниться весь цей механізм. Але ти знаєш, що кінець колись буде, але не зараз, не тепер і не так. А сніг все летить тобі в обличчя, і тобі начебто й холодно, але ти починаєш грітися якимось теплом з середини, дерево ще не почало горіти. Але тобі вже тепло від цього, ти вже уявляєш,як будуть весело тріскотіти сухі полінця в каміні, але тут пила натрапляє на вузол і починає хрипіти, а ще через мить «хуй вам. хуй вам» каже дерево, і справді ти чуєш, як кожен рух стає важчим. І так продовжується нерівна боротьба вже мертвого, але впертого дерева з  вами, двома людиськами, озброєним клятою пилою.

І в іншому житті,чи в іншій реальності все могло б бути інакше, але колода розпиляна, і тепер лишається її розколоти.

З натугою, ти піднімаєш отой кусень дерева,що тобі дістався і відтягуєш його вбік. Тепер залишається всього нічого – добити його кілком, щоправда зовсім не осиковим , а залізним, покритий плямами чи то іржі, чи то крові. І ти береш в руки молот,який в дитинстві здавався тобі бозна яким великим, а зараз ніби й маленький, а все одно, якщо розмахнешся то ууух, і починаєш.

 І ти гепаєш, а тобі дзвенить, і ти не розумієш,чи це  дерево, чи це в тебе у вухах, а після удару десь третього, усвідомлюєш, що  дзвенить і дерево, і у вухах, і молот,і залізний штир,по якому ти б‘єш, і земля під вами, все дзвенить, а ти робиш свою працю, ти Каменяр, який лупає скалу, ти Громовержець, який кидає свої блискавки, ти Тор, який потрясає твоїм молотом,  і ось ти закінчився, як і сили, як і закінчився дуб. Все закінчилось.

І наморений, ти повертаєшся в дім.

Але це вже інше